В її очах пала вогонь
І серце б‘ється від долонь,
Від його подихів і слів,
Простого подуву вітрів.
Косе проміння у очах,
Коханий образ знов у снах,
Мелодія іскор душі
І сльози знову на щоці.
Отак вона і покохала
І серце Богові віддала,
І сталось все як мало статись,
Хоч важко їй в цьому зізнатись.
Вона його, а він чужий,
Але прекрасний же такий
Солодка заборона і ясна,
Її дівоча віддана весна.
Хоч посміхається і всім,
Але той погляд… горе в нім,
Та терпить все, його кохає,
У всьому завше потурає.
Але приходить й вдома плаче,
Ніхто цього просто не бачить,
І тиха ніч знов за вікном,
Але не йде чомусь той сон
Скажений день, безглузда ніч,
Але, на жаль, не в тому річ.
Кохання. Чуєте?! Кохання?!?
Безплідно проситься зізнання.
І знову сльози, Боже, ні,
Чому не разом знов вони?
Для нього друг, для неї все,
Але життя знов далі йде.
Вона йому, а він собі,
Зустрілось просто два світи:
В одному цвітом все буя,
А в іншому біла зима.
Вона стоїть, а він іде,
Здається більше не прийде,
Не скаже їй привіт-бувай
І знов у вухах «прощавай».
І проведе його очима
І день здається просто димом
Лиш мить і все, кінець, нема,
Але кохала до рання.
Він просто посмішку пошле,
Але вона вже не засне -
Немов живий стоїть і в очі
Він дивиться оті дівочі.
Вона його, а він нічий,
Коханий, милий, дорогий,
Чому лиш він для неї все
З думок нікуди не піде?
Кохання приторні примари
І жартівливі неба чари
Її сковали і згубили,
І на поталу ворогу пустили.
Він знов прийде, але чому?
Вона шепоче: я люблю.
Він же чужий і знов піде,
Але нічий, для неї все.
